Міністерство освіти і науки України присвоїло вчене звання професора лауреату Національної премії України імені Тараса Шевченка, заслуженому діячу мистецтв України, президенту видавничого підприємства «Світло й Тінь», головному редактору однойменного журналу Василю Пилип’юку, який викладає у Львівській Національній академії мистецтв (кафедра менеджменту мистецтва). Про нову – наукову – грань діяльності відомого фотомитця та його книги (всього він видав 99 фотоальбомів) йдеться у розмові з ним кореспондента Укрінформу.
– Факт безпрецедентний: досі звання професора Міністерство освіти і науки України не присвоювало представнику фотомистецтва в нашій країні. Це визнання Ваших книг-фотоальбомів чи науково-педагогічної діяльності?
– Думаю, це дві названі причини разом, адже останні 10 років я поєдную роботу зі створення книг із викладацькою діяльністю у різних вищих навчальних закладах.
– Мабуть, поважна науково-методична комісія з мистецтва Міносвіти і науки не знайшла ніяких аргументів проти, адже перелік основних творчих робіт здобувача сягає 262-х, творчих виставок – 89, він є автором 45 наукових та навчально-методичних праць, творчості фотомитця присвячено понад 455 публікацій у періодичних виданнях України та зарубіжжя…
– Аж не віриться, що все це стосується моєї персони (усміхається).
– Що спонукало Вас раптом податися у наукове середовище?
– Причина проста: сьогодні багато людей пробує свої сили в художній фотографії – про це свідчать виставки, конкурси. Але все це схоже на самодіяльність. Люди не повинні безкінченно і тупо вчитися лише на своїх помилках. Їм варто дати структуроване розуміння засад мистецької фотографії. Нам треба тисячі вмілих майстрів, адже в нас є що знімати – яка чудова наша країна! Я впиваюся цією красою, їй я присвятив десятки фотокниг, а їх має бути у стократ більше. Бо врода України невичерпна! Ми повинні вчити, як творити образ рідної землі.
На жаль, фотокамера не може думати, не має уяви та інтуїції. Вона не вміє вибирати кольори і створювати композицію. Таємниця творчого підсвідомого начала, яке народжує твір, камері недоступна. Але митцю із фотокамерою це все під силу.
Мене,який попрацював у фотожурналістиці не один десяток років, зокрема, був 18 років власним кореспондентом журналу «Україна», непокоїть страшенно низький рівень фотоілюстрацій, якими рябить наша преса. Цей фактор є ганьбою українського масовокомунікаційного процесу! Преса рябить тому, що світлини вже не прикрашають сторінок, бо хіба може бути окрасою сірятина, блідість, неувага до композиції, виразності, образності, кольористики? Вважаю, що це неправильно, бо газета мусить мати своє обличчя. А тому побутуванню несмаку слід покласти край! Хто це зробить? Нове покоління. Йому доводиться починати з «нуля», бо сьогодні не навчишся у практиків, адже посади фотокореспондентів всюди, за окремими винятками, скорочено, редактори фактично знищили репортажну фотографію. Нині кожен працівник газети має «мильницю» і ходить на події та клацає. Але це творче багно. Про яку якість може йти мова?
– Але ж Ви самі не раз стверджували, що фотографує не апаратура, а голова її власника…
– Я й зараз можу це повторити…Однак, послухайте, йдеться ще ж і про якість, цікавість і зміст (хоч якийсь) зображення. Але якщо «голова» не навчена, то й «Nikon» за 44 тисячі гривень не виручить. Техніка в руках має значення тоді, коли її власник мислить, відчуває кадр. Для таких людей важливо мати найкращу апаратуру свого часу. У нас усередині – наприкінці 20 століття були великі зразки газетно-журнальної фотожурналістики, які склали її славну історію, що, на жаль, обірвалася…
Раніше, у багатьох центральних газетах редактори починали «планірки» не із запитання до працівників про наявність тих чи інших текстів, а з того, чи є фото на першу і останню сторінки…
– Проте, як відомо, в жодній академії, де вчать живописців, скульпторів, графіків, досі не викладали фотомистецтво, радше це мали б робити на факультетах журналістики…
–Теоретично – так. Але коли я запропонував Львівському національному університету читати такий курс та відповідно започаткувати відповідну кафедру, то не знайшов відгуку і розуміння… А в академії мистецтв цим зацікавилися, вбачаючи такий напрямок перспективним, там не вважають, що це лише має бути клопотом тих, хто готує спеціалістів для мас-медіа.
Я усвідомлюю, що нашому фотомистецтву слід повернути добрий смак. Ось чому й відчуваю обов’язок знайти та виховати таланти, донести до них національні та світові досягнення фотомайстрів. Моя мета: навчити документальній фотозйомці, а на базі одержаних знань перейти до освоєння фотомистецтва та створення його зразків. Треба відібрати тих юнаків та юнок, які люблять фото, і переконатися, чи є в їхньому характері та ниточка, яка, образно кажучи, може з’єднати фотоапарат і серце… Бо йдеться ж про мистецтво!
Такі спроби вперше я зробив, працюючи на кафедрі теорії і практики журналістської творчості факультету журналістики Міжнародного економіко-гуманітарного університету імені академіка С. Дем’янчука у Рівному. Мені задоволення приносить те, як до тебе тягнуться студенти. Особливо вони полюбляють майстер-класи, де намагаюся передати свої вміння. Я дуже вимогливий, хочу кожного навчити, аби знав, як професійно зробити той чи інший сюжет.
Працюючи в Рівному, я одержав гриф Міносвіти і науки України на видання свого навчального посібника «Українська художня фотографія: етапи становлення та мистецькі засади розвитку», який вийшов у львівському видавництві «Світ» у 2007 році. Це, зокрема, стало важливою передумовою присвоєння мені Міністерством освіти і науки України тоді вченого звання доцента. Через 4 роки – нове видання цього підручника. У ньому я дослідив, зокрема, журнал «Світло й Тінь», який виходив у Львові у 30-х роках минулого століття та відновлений мною у 1991 році. Тут осмислено естетичну природу мистецької фотографії, узагальнено зарубіжний і світовий досвід фотомистецької справи. А нещодавно вченою радою академії схвалено навчальний посібник «Візуальні комунікації та фотомистецтво» у співавторстві із кандидатом мистецтвознавства, професором кафедри теорії та історії мистецтва, проректором з науково-педагогічної роботи Львівської Національної академії мистецтв Роксоланою Шафран. Ця праця рекомендована для студентів вищих навчальних мистецьких закладів.
– Якщо відверто, то я би рекомендував для вивчення і п’ятсотсторінковий «Біобібліографічний покажчик» Вашої творчості, випущений Львівською Національною науковою бібліотекою імені Василя Стефаника під егідою НАН України… Це унікальна джерельна база! Вірите, її можна читати як чудово представлений лаконічною бібліографічною мовою життєпис людини…
– На щастя, я в деякій мірі педантична людина – здавна веду особистий архів. Ось він і пригодився, коли у книгозбірні задумали таке видання. Тут впорядковано посилання на 2554 джерела – на мої текстові і фотопублікації у пресі, починаючи із 1967 року, каталоги фотовиставок, у яких брав участь, фотоальбоми, путівники, відгуки, інтерв’ю зі мною, книги, мені присвячені, в тому числі і Дмитра Герасимчука «Ластівка з маминої сльози», збірник «Митець національної світлини», упорядником якого є Степан Голубка.
– Переглядаючи Ваші фотоальбоми, задивляючись на справжнісінькі картини в них, відчуваєш, що їх автор має власну естетичну доктрину краси, інакше б не були ці книги такими тематично виваженими, художньо змістовними, життєрадісними. Цьому можна навчитися?
– Оскільки я це вмію, то й інші зможуть… Досконале, а тим паче художнє фото творять розум і проникливе око. Це око треба привчити, і тоді в умілих руках техніка може сприяти народженню того дива, якою є майстерна світлина.
Ось тому я мрію створити у нашій академії першу в Україні кафедру фотомистецтва, оголосити набір студентів на цю спеціальність.
– Дуже важливо для діяльної фундаментальної науки, що цей процес очолює діючий фотохудожник…
– Також нам необхідно готувати фахівців-критиків,які б могли робити професійний аналіз художньої фотографії. Сьогодні ж цього, на жаль, ніхто не робить. А такий напрямок вкрай необхідний нашому мистецтвознавству, адже ми в Україні повинні дбати про досконалий різновимірний духовний простір.
Я тішуся, що вже нині порівняльну оцінку фототворчості можна здійснювати на базі моєї найбільшої у Східній Європі фотогалереї у Львові, де я організовую виставки своїх колег. Тобто, є передумови для новітнього осмисленого процесу підняття фотомистецтва на небувалу висоту поваги і захоплення цим видом творчості.
– А чи стане і Закарпаття, де організовано фотоконкурс імені Василя Пилип’юка, ареалом фотомистецтва?
– То задум Спілки фотохудожників Закарпаття. Вона залучила до цього процесу управління у справах культури, спорту, сім’ї та молоді, управління освіти Ужгородської міської ради. Мета – виявлення молодих талантів та підтримка обдарованої шкільної молоді. Перший конкурс,у якому взяли участь талановиті юнаки та дівчата з багатьох областей України, показав, що в ньому є велика необхідність, адже він дає можливість продемонструвати свої можливості молодим авторам, які цікавляться фотомистецтвом. Їх роботи мали відповідний високий рівень. І це тішить. Вже оголошено другий за числом конкурс і сподіваюся, що він теж виконає своє завдання.
– Минулий рік приніс Вам, крім наукової, і творчі нагороди. Які найголовніші з них?
– Щороку відбуваються фотосалони у різних куточках планети. Але найрідніші, найближчі серцю і душі – українські. Я був нагороджений Голубими стрічками FIAP Honorable Mention X Міжнародного салону художньої фотографії «Фотовернісаж на Покрову 2015» (м. Рівне) та VI-го міжнародного фотосалону «Панорама моєї країни» (м.Ужгород). На останньому мене визнано «Кращим автором» цього фотосалону – вперше за всі роки присудження такої номінації її удостоєний український фотомитець. Довелося змагатися за цю відзнаку із 227 авторами із 45 держав.
– Деякі мистецтвознавці говорять про фотоновелістику Василя Пилип’юка, культивування ним фотобелетристики, порівнюючи виразність Ваших світлин із глибиною письменницького відображення, властивою Василю Стефанику…
– Всі види мистецтва якимись духовними провідниками пов’язані. Безумовно, коли йдеться про такого велета письменницької праці як мій земляк-прикарпатець, то як може інший вид мистецтв дорівнятися до його зображувальної сили? Проте є у нього один прийом, якому навчитися варто: це показ художньої деталі. Вона – велике диво будь-якого мистецтва, бо здатна метафорично донести думку творця, відобразити характер чи то епізоду, чи людини, чи явища загалом. Під час фотозйомки ти завжди націлений на пошук деталі, аби мить реального світу була зафіксована як картина нашого буття і промовляла смислами явними, прихованими, загадковими… Тут йдеться і як про випадковий кадр, так і про кадр, який тобою намріяний, обдуманий, виношений, той, якого ти чекаєш, можливо, роками.
– Це стосується будь-яких об’єктів?
– Як фотожурналістові мені доводилось бути універсальним світливцем. За самим характером знимкував (діалектизм у значенні: фотографував – В.М.) все, що хвилювало: рідна природа Прикарпаття, Львів у його таємничій красі, Карпатський край і Покуття, а далі – увесь широкий світ у найвіддаленіших куточках. Але чомусь дуже хотів портретувати людей. Кортіло зазирнути в душу, розкрити таїну їхнього буття, характеру, інтелекту… Цих людей тисячі. Вони дуже різні. Але найбільше вабило спілкування з письменниками. Можливо, тому, що це збагачувало духовно. Так були створені портрети видатних письменників Ростислава Братуня, Романа Іваничука, Романа Федоріва, Дмитра Павличка, Романа Лубківського. Їхні портрети уперше ще в 1979 році експонувалися у приміщенні Львівської обласної організації Спілки письменників України та в Українському національному музеї.
Ось складна поетична душа Романа Іваничука, портрет якого опублікований в одній із моїх книжок та в різних виданнях інших авторів. Це – популярна постать, його люблять, поважають та читають. Він – красива модель, декоративна, елегантна і… надзвичайно складна для фотографування. За маскою «класичної» зовнішності приховується глибока аналітична і філософська натура. Та постійна напруга на його обличчі, яку я весь час інтуїтивно відчував, передавалася й мені під час пошуку єдиної миті. Інтуїтивно натискаю на важіль апарата і відчуваю – портрет буде! Це не «вловлена мить» (я не визнаю цієї банальності), а тривалий аналітичний процес, який шліфується в уяві не день і не два. Фактично так йшли пошуки «портретної правди» майже через усі мої портретні світлини. Можливо, за винятком портрета матері, що виношувався під серцем, як колись мати виносила свого сина. Тут закладено все – любов, голос крові, соки землі і генетичний код родини та народу.
– Образ жінки взагалі у Вашій творчості – це винятково поетичне, принадне і недосяжне…
– Створити привабливе фото жінки не так уже й важко. Такі світлини траплялися й у мене. Значно важче знайти цікавий образ, чи, як випливає зі сказаного вище, «виліпити» його із жінки. Сама жінка має бути насамперед чутливою, здатною увійти в стан фотомитця, зрозуміти, що він робить. На жаль, таких жінок, які розуміють фотохудожника, дуже мало. Не вистачає сміливості, рішучості. Над кожною, як Дамоклів меч, висить застереження: «А що скаже мама?». Тоді починаються сором’язливі вмовляння… Коли ж людина відчуває тебе, розуміє, що ти з її тіла хочеш «виліпити», тоді робота дає добрий результат.
– Чи можна поєднати почуття до конкретної жінки і створення з неї певного образу?
– Таке поєднання неможливе. Ти губишся, ніяковієш перед нею, а ці почуття до неї перешкоджають бути насамперед фотомитцем. Жінка для фотомитця – це уособлення краси, світла, цнотливості. Щоб віднайти гармонію сюжету в жінці, можна працювати тиждень, два або й місяць. Над книжкою «Я – жінка, я –травинка, я – роса» я працював 15 років.
Коли знимкуєш, мусиш відчувати гармонію світла, бачити досконалість тіла. Тому намагаюсь працювати з жінками переважно на природі.
– А чи не приводить це до, м’яко кажучи, делікатних ситуацій?
– Авжеж. Під час роботи над альбомом «Я – жінка, я – травинка, я – роса» ми їхали вдвох із дівчиною-фотомоделлю по Жидачівському району Львіської області. З нею ми працювали не один рік. Оминаємо село Репехів. Зору відкрилась цікава композиція – зрізані гігантські дерева з великими дуплами. Було вирішено зняти декілька кадрів. Поруч – нікого з людей. Дівчина роздяглася і почала позувати. За роботою і незчулися, як до нас наблизилися троє і почали зі звинувачень: «Чого ви тут розвели секс і порнографію?» У відповідь ми поцікавилися, з ким маємо справу. Виявилося, що до нас підійшли працівник карного розшуку, голова місцевої сільради і дільничний інспектор.
Щоб уникнути конфлікту, називаю себе і показую візитку. Представник влади прочитав і каже зневажливо та з недовірою: «Ой, лауреат, лауреат …» І тут же порвав візитку. Стражі порядку наполягали, щоб ми пішли з ними. Не допомогло посвідчення, у якому вказано, що я редактор журналу «Світло і тінь», а також пояснення, для чого робляться фотографії, назви відомих книг, до речі, і про львівську міліцію. «Ніяких книжок не знаємо. Нам люди сказали, що ви тут сексом займаєтеся», – була відповідь. Особливо дісталося дівчині. Уже в сільраді нас, як злочинців, розсадили в різних кімнатах. Дівчину шантажували, погрожували, намагалися подати справу так, що нібито знімки робляться для журналу «Плейбой» і що за них фотограф матиме великі гроші, а їй нічого не дістанеться. Та більше: один з міліціонерів героїв обіцяв навідатись до неї додому.
Довелося телефонувати до Львова, пообіцявши оплатити розмови. Як це часто буває, на місці не виявилося ні керівника обладміністрації, ні начальника міліції. Приниження тривали й після дзвінка заступника голови облдержадміністрації. Затримали нас о 17.15, а відпустили о 19.45. Після всього кажу: «Якби про все це дізнався голова облдержадміністрації, або ваш генерал?» Відповідь була: «Що для нас генерал або голова адміністрації?!» Пильний голова сільради навіть пообіцяв посадити нас в карцер. На запитання: «За що?» – відповів: «За разврат. Щоб ви не розбещували суспільство».
Про цей випадок писали тодішні всесоюзні і всеукраїнські видання…
Багато з них, на жаль, проявили цілковите нерозуміння суті художньої фотографії…
А працюючи у журналі «Україна», я доводив не раз редакторові і відповідальному секретареві, що в Україні колись же повинні почати друкувати художні фотографії оголеного жіночого тіла. До мене, нарешті, прислухалися. І ось журнал публікує мою світлину «Лісова мавка» – там зображено жінку, яка йде на фоні лісу, а вітер відкинув одну полу її халата і відкрилося коліно й частина ноги над коліном… Після того головний редактор одержав догану, а я потрапив у немилість. То був жахливий і примітивний час…
– Все, на що Ви дивитеся в довкіллі, зацікавлює і становить для Вас чисто фотографічний утилітарний інтерес?
– Художник постійно – спеціально чи спонтанно – шукає натуру. Їдеш, дивишся і раптом бачиш такий пейзаж, таке поєднання того самого довкілля, яке вражає, так і проситься на знимку. Це важко пояснити. Гори, дерева, старовинна церква, сучасний фасад, листя, кольори так поєднуються, створюють таке відчуття, що важко відірвати очі. Але не завжди маєш час, можливість, потрібну апаратуру, щоб зазнимкувати. Немає сонця, не та пора року, бракує жовтизни чи зимового білого кольору. Такі ситуації фіксуються у записниках. Доводиться повертатися на те саме місце, навіть за півроку. Іншого виходу немає. Скажімо, у записнику зафіксовано, що в певний час маю стояти біля Олеського замку. З цієї точки і о цій порі він «горить» у променях призахідного сонця, і така неповторність…
Все фіксую, особливо це дуже важливо, коли готуєш альбом, концепція якого з’являється в думках, поступово кристалізується.
– У Вас їх вже майже сотня! З чого починається мистецький фотоальбом?
– Буває так, що задум виникає вже в процесі знімання, коли побачений через об’єктив світ чи його частина породжує уявлення про можливу майбутню книгу. Наприклад, ідея «У світ широкий» виникла, коли я був у складі офіційної делегації разом із першим Президентом України Леонідом Кравчуком у США. Це етапна для мене книга за політичним, а не тільки за мистецьким значенням, книга. То своєрідне художньо-публіцистичне свідчення: так починали сприймати нашу молоду державу у світі.
– А як вдалося потрапити в «обойму» делегації першого Президента України?
– Це було неочікувано! Мені подзвонив із секретаріату Президента Володимир Шляпошников, з яким колись я працював у газеті, і сказав, що мене хочуть запропонувати фотокореспондентом Леоніда Кравчука, тому слід подати свої роботи. Коли я розклав їх перед Президентом (а там були і мої книги,і фотополотна, які повернулися з виставок, зокрема, з Америки), він запитав: « Що, це всі ваші?» Коли я підтвердив, то він сказав: «Цей хлопець годиться». То було 3 травня 1992 року, а вже через три дні ми полетіли у США. Я там познайомився із особистим фотографом тодішнього президента США Джорджа Буша Девідом Вайдесом. І так сталося, що коли Буш вийшов на зустріч із Леонідом Кравчуком, то Девід мене швиденько підштовхнув до свого президента і відрекомендував: це особистий фотограф Леоніда Кравчука. Так я першим, а не він, потрапив в обійми американського президента…
Треба розуміти, що у нас до фотокореспондента, який супроводжує керівника держави, ставляться як до обслуги, а у США – як до особи, з якою рахуються. Кожен крок президента США фіксує його фотограф, саме тому такій людині із фотоапаратом всюди сприяють, надають перевагу під час роботи. Ось чому, наприклад, на заміську дачу у Кемп-Девід до Джорджа Буша поїхали із журналістів тільки я і Девід Вайдес. І саме там, до речі, виникла ідея створити книгу про візити першого Президента України – через сюжети, через мистецьке бачення показати перший вихід нашої держави у світ.
Той візит у США тривав сім діб. Він вимагав особливої самовіддачі. Я аж на 11 кілограмів схуднув тоді. Але зате було відзнято 46 слайдових плівок, 60 кольорових та 30 чорно-білих, написано десятки сторінок нотаток…
А вже у березні 1994 року випала наступна поїздка у США – до нового господаря Білого дому Білла Клінтона. І ось перша зустріч президентів. Вони дуже щільно оточені охороною, важко підійти ближче. Та раптом мене покликала жінка-американка, яка тримала фотоапарат (вона була з команди Білого дому): «Пане Пилип’юк, ходіть сюди. Ви тут – велика людина, з вами вітатиметься президент Клінтон». І знову вийшло так (я від цього себе дуже незручно почував), що першим Клінтон привітався не з Леонідом Макаровичем, а зі мною. Він при цьому сказав: «Мені дуже приємно, що Президент України має такого молодого фотомайстра!»
Та були випадки, коли мені не вдавалося супроводжувати Леоніда Кравчука всюди, куди його запрошували. Наприклад, не побував з ним у піраміді Хеопса в Єгипті, на зустрічі із президентом Єгипту… Тут зіграв негативну роль його величність єгипетський протокол, який ставить обмеження навіть до особистих фоторепортерів президентів будь-яких країн.
Із Леонідом Кравчуком я відвідав ще багато держав – Польщу, Угорщину, Францію, Китай, Канаду, Болгарію, Туреччину, Бельгію, Фінляндію, Молдову, Монголію, Єгипет, Ізраїль, Великобританію, Литву… Книга «У світ широкий» саме й увібрала в себе фоторозповіді про візити у ці країни.
Три роки роботи в команді Президента мали величезне значення для моєї творчості. То був період, коли проходило шліфування мене як репортера, як людини, тоді ж відбулася трансформації моєї психології фотохудожника, мого ставлення до роботи.
– Ваш подальший напрямок, що полягав у створенні саме тематичних фотокниг, виправдав себе?
– Звичайно! Тема дисциплінує і спонукає до ґрунтовності. Особливе місце зайняли в мене фотокниги із серії «Постаті». Найостанніша з них – про Героя України, вже покійного Бориса Возницького «Володар кам’яного персня». Текст до неї, як і до кількох інших із цієї серії, написав мій великий друг, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Роман Лубківський, який недавно відійшов у засвіти. На жаль, разом з його кончиною перервався процес реалізації наших спільних з ним грандіозних планів…Є в мене книги про Папу Римського Івана Павла ІІ, Святослава Гординського, Миколу Колессу, Івана Франка, Дмитра Павличка, багатьох сучасників.
Я побував у майже сотні країн світу, але зрозумів, що Україна для мене – невичерпна тема. Наслідком багаторічної роботи стали серія «Золота підкова України», тритомники «Уклін тобі, мій сивий Львове!» та «Це моя Україна», «Для тебе, Львове, я живу», вийшли також «Шевченкова посвята» і «Україна – земля Тараса» (тут відображено сучасний вигляд місць, які малював Тарас Шевченко в Україні, Казахстані, Санкт-Петербурзі). Зараз працюю над багатотомником «Львів. Пори року», де моє місто показано зачарованим весною, осонценим літом, позолоченим осінню, вибіленим зимою…
– І все це – ніби освідчення в Любові…А винятково образні, поетичні назви ваших книг – це також формула цієї Любові?
– Безумовно. Це засвідчує і остання робота «Світовідчуття епохи» – моє вибране.
– Власне, про цей суперфоліант – «Світовідчуття епохи»: лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, художник Любомир Медвідь у післямові зазначив, що того, хто перегорнув останню сторінку цього альбому, зворушує краса ландшафту, широта спектру небес, химерність рельєфів, драма стихій, стікання сонячного диска за пелену хмар, вражає елегія рівнин… Я згідний із живописцем. Звідки у Вас оця невичерпна поетична справжність?
– Фотохудожник не має права прогаяти мить, коли натура проситься на плівку чи цифровий носій. Багато залежить від терпіння, уміння вичікувати, щоб відтворити образ пейзажу чи людини, треба, щоб затрепетала душа, тоді те, що вона побачить, і буде апофеозом краси.
Між оком фотохудожника та натурою є об’єктив – відображувальне дзеркало, яке треба примусити бачити світ так, як хоче побачити розум митця, керований талантом. Фотомитець має відчувати психологію довкілля. Від цього та вміння вловити в ньому те, що відповідає художньому задумові автора, залежить його успіх. Тому усі мої найкращі художні фото створені душею і серцем.
Інтерв’ю вів Віктор Мазаний, заслужений журналіст України.
м.Рівне