Вклоняємося таланту майстра

«У Миколи Поцка ювілей. Напишеш про його творчість: здобутки, дипломи, світлини». Таким було моє редакційне завдання суботнього випуску.
Ще один біографічний нарис у журналістському доробку – здавалося, що може бути простіше. Скільки разів доводилося виконувати вже звичну для мене роботу? Статті про людей різного соціального статусу, віку, професій – їх було чимало. Перше з чого почала – біографія.
«Микола Поцко народився 24 листопада 1955 р. в с. Плав’є Свалявського району. Фотограф за спеціальністю та покликанням. Свій перший знімок зробив ще у школі 48 років тому. З 2009 р. є членом Спілки фотохудожників Закарпаття. Життєве кредо: через фотографію передати величність рідного краю, характер портрета, зупинки часу історії, почуття, емоції. Одружений, має 2 дітей та 4 онуків».
Такими, дослівно, є інформаційні відомості, вміщені на буклеті «Назустріч самому життю: мій край, мої земляки, моя душа», приуроченому до ювілейної виставки фотохудожника.
«Як можна було описати біографію людини, котра займається улюбленою справою майже півстоліття, всього шістьма реченнями?!» – запитувала себе, не приховуючи обурення, та поглянувши на фотознімки, усвідомила – за Миколу Поцка говорять його доробки.
«… Його професійні, якісні роботи запам’ятовувалися надовго. Так само надовго й зберігали люди на фото красу, молодість, романтичність. Це було сімейне свято – йти у фотоательє. До нього заздалегідь готувалися, чепурилися жінки, а нетерплячі дітлахи підганяли батьків, і родина вирушала поважно, з неприхованою гордістю і радістю, щоб зберегти для майбутнього цей день, коли вони були такі молоді й щасливі… Вміння продовжити людині життя, надовго зберегти молодість – це не перебільшення. Просто візьміть свої старі фотографії і переконайтеся в цьому самі. А потім тихо подякуйте тому хто зумів це зробити».
Ось на такі, проникаючі до глибини серця рядки, присвячені таланту Миколи Поцка, натрапила, гортаючи сторінки газетного архіву, і у пам’яті спливли спогади про мою першу зустріч із Миколою Георгійовичем і те, що їй передувало…
Невеличкий, обтягнутий шкіряною палітуркою альбом із яскравим написом «Фото», всередині якого були вміщені дитячі знімки мого старшого брата: Михайлик у тата на руках за кілька тижнів після народження, трохи далі – вже дворічний, разом з мамою на зимовій прогулянці, на наступній сторінці – усміхнений підліток…
Майже всі чорно-білі світлини із часом пожовкли, та це не заважало мені знову й знову просити в мами дозволу «погортати Михайлика», бо вабила мене у альбомі головна окраса на першій сторінці – фото у кольорі. «Мамо, чому цей малюнок стоїть на початку альбому? Тут Міші багато днів, а на інших картинках він зовсім малесенький! Хіба так правильно?» – допитувала у мами. «То не малюнок, а професійний знімок, зроблений фотографом в ательє», – сказала ненька із замріяною посмішкою. «Тато. Мама. Братик – посередині. Які ви красиві! А де я? Чому мене тут немає?» – невгамовно повторювала, тицяючи пальцем у фотографію. «Тут Міші шість рочків. Тебе нам лелека пізніше приніс», – відповів батько. «Я теж хочу таку картинку!», – заявила рідним на весь голос, а вже наступного ранку мене вдягнули у найкраще вбрання, взули у новенькі чобітки, зав’язали білосніжного бантика на голові і відвели у Будинок побуту, до дверей із написом «Ательє» .
Софіти, штативи, тканинні фони – від побаченого у мене перехопило дух, все здавалося таким цікавим: «Таточку, як це працює?», «Чому у тій частині кімнати – темно?» «А що, сховане за тією шторкою?», «Мене довго фотографуватимуть?» – щебетала без перестанку. Аж тут до мене підійшов чоловік:
– Як тебе звати, красуне? – спитав, простягаючи свою велику руку.
– Наталька, мамчина лялька!
– Дядя Коля, – відповів той, з посмішкою стискаючи мою маленьку долоньку. – То це ти фотографуватися будеш?
– Я. А це не страшно?
– Ні. Зараз станеш отут, тільки рівненько, а я заховаюся, і коли скажу, – подивишся он на ту коробку з ніжками. Звідти вилетить пташка. Домовились?
– Добре.
– Лови!
У три з половиною роки Микола Поцко подарував мені найяскравіший, сповнений невимовного щастя, дитячий спогад.
Оцінюючи роботи майстра вже будучи дорослою, зрозуміла – дарувати радість, карбувати у часі найщасливіші моменти людського життя, крізь призму об’єктива розкривати глядачам неповторність кожного моменту є для Миколи Георгійовича покликанням.
Скільки знімків встиг зробити протягом 48 років? Відповідь – більше мільйона. Митець зізнався – інколи доводиться працювати по дві-три години, аж доки не віднайдеш «світлину з іскрою», спроможну передати глибинну суть зображеного.
– Під час роботи відчуваю себе, як мисливець на полюванні: методи спостереження, захват, кураж – усе майже те саме, тільки моя здобич – краса природи та людські емоції.
Краса світанку, спокій нічного міста, чарівність панорами Свалявщини… Кожна робота Миколи Георгійовича – «із зернинкою». Глянеш на портрет – і одразу розумієш, що за людину на ній зображено, бо з легкістю можна вгадати риси характеру, сферу діяльності, а головне – стан душі – саме це, на думку автора, є у зйомці найважливіше.
Переглядаючи декілька робіт, натрапивши на знімок осяяного сонцем вранішнього неба, спитала «Як вдається створювати такі фотошедеври?», а у відповідь почула: «Ви колись бачили панораму Свалявщини із більш ніж тридцятиметрової висоти? Я бачив. Уявіть світанок. Спробуйте його описати. Вийде не одразу, чи не так? Світанок – це створений Всевишнім маленький шедевр, який кожного дня виглядає по-іншому. Його неможливо описати словами. Цю красу треба бачити. Я дякую Богу за можливість зафіксувати такі миті з допомогою фотоапарату».
Ці слова, щирі, чисті, сказані від душі, такі ж справжні, як і знімки, що їх, для душі, для людей і про людей творить.
А почалося все тоді, коли дядько Миколи запросив одинадцятирічного хлопця у свій фотогурток, який колись функціонував на базі Росошанської школи. Згодом презентував племінникові найцінніший у житті подарунок – фотоапарат «Смена». Ось тут все завертілося з новою силою – коти, польові ромашки, сусідська дівчинка у маленькій строкатій сукенці, і навіть тітчина корова – здається, хлопчик фотографував усе, що могло вміститися в об’єктив. Знімальний процес – відшукування ракурсу, освітлення, підбір вдалого кадру, так само, як і перенесення зображуваного на спеціальний папір за допомогою хімічних реактивів у міні-лабораторії, розташованій в одній із кімнат тітчиного обійстя, де колись жив, здавалися малому якимось надзвичайним, ба, навіть, магічним дійством, настільки захоплюючим, що школяр вирішив – обов’язково пов’яже своє життя з фотографією.
І доля йому усміхнулася – до рук потрапила газета з оголошенням про набір на відділення спеціалістів-фотографів для служби побуту в Хустське професійно-технічне училище. Після закінчення школи хлопець відніс туди свої документи, бо відмовитись від мрії Микола просто не міг.
Закінчивши училище, молодий спеціаліст розпочав свою діяльність у Свалявському будинку побуту. А потім була служба в армії. Неважко здогадатися, що з фотоапаратом хлопець не розлучався навіть під час військового обов’язку. Техніку Миколі видавали під «розписку», а фотографувати він міг лише у присутності старших офіцерів. Такий «спецконтроль» на будь-кого міг вплинути негативно, але тільки не на Поцка – з часом його любов до фотографування лише міцнішала.
Відслуживши в армії, знову повертається до Сваляви, до рідного йому Будинку побуту, в якому працював аж до його ліквідації. А між тим Микола Поцко втілює в життя ще одну свою велику мрію – стає щасливим сім’янином.
– Пішли ми з друзями якось у сільський клуб на танці, сидимо – Юрій Яник, Гаврило Сборта і я, а один із них каже: «Дивися, які статні дівчатка стоять. Красиві такі! Правда, був би гарний знімок?» Виявилося, що друзі мої із двома подружками вже зустрічались. Ще коли я в армії був. Віру, звісно, я й до того бачив, та глянувши на неї тоді, подумав: «Фото було б чудове!», а коли зазвучала лірична мелодія, ми запросили дівчат до танцю. Потім було багато спільних виїздів мальовничими місцями Закарпаття, що їх для нас організовував друг, працівник колишнього газопроводу, котрий часто вирушав у відрядження «зі своєю компанією». Ми разом багато спілкувалися, цікаво розважалися, фотографувалися. А закінчилося все тим, що троє найкращих друзів одружилися із трьома найкращими подругами. Наші весілля були з різницею у місяць. Ось така історія.
– І ви фотографували їхні весілля?
– Аякже. На те вони й друзі, щоб один одному допомагали.
Згодом у подружжя появилися син Микола та донька Тетяна.
І знову все пустилося у вир. Вир прогресу знімального й технічного. Микола Поцко багато працює – знімає у побутівському «Ательє», – на весіллях, іменинах, інших урочистостях, а коли Будинок побуту ліквідували – чоловік на два роки поїхав працювати до іншої країни. І все це заради того, аби відкрити свій фотосалон.
Та навчитися цінувати мистецтво люди спромоглися не відразу. Мине всього кілька років і, зайшовши до когось у гості, час від часу можна буде натрапити на домашній «Polaroid», який господарі дому демонструватимуть так, ніби той є найціннішим родинним скарбом: «Ось, дивіться! Клацаєш сюди, а знизу вже й знімок готовий виходить! Це просто чудо!».
«Знімок то виходив, але наскільки якісним він був?» і, ніби вгадавши мої роздуми, Микола Георгійович додав: «За появу технічних новинок, що їх використовують для відтворення зображеного, розробникам можу тільки подякувати, бо саме ці новаторства не лише подарували мені ще одне захоплення – зйомку на відео, але й показали те, хто і як до такого заняття ставиться».
З появою «Сюзанни» – фотосалону, що його Микола Георгійович відкрив на базі колишньої поліклініки, розвиток фотографування (принаймні, на теренах нашого краю) здобуває нове життя. Якісне освітлення, професійні фотоапарати, сучасна комп’ютерна техніка, а головне – індивідуальний підхід до кожної людини, вабили сюди все більше й більше відвідувачів. Хтось просив віддрукувати власноруч зроблені знімки, дехто приносив на реставрацію старі фото, інші ж хотіли мати у домашньому архіві світлини, зроблені Миколою особисто – дуже вже вражали чуттєвість та виняткова майстерність митця, його уміння підкреслити у зображуваному найкраще. Ракурс, композиція, манера зйомки, самобутність – у всіх роботах професіонала читався унікальний авторський почерк. Дуже скоро про Миколу Поцка почали говорити як про фотохудожника, а незабаром у його професійній кар’єрі стався новий виток.
– Якось мені зателефонував Володимир Ньорба – знаний на Закарпатті і далеко за кордоном своїми фотографічними доробками митець, котрий так само, як і я, марив фотографією, – видавав ілюстративні альбоми, присвячені тонкощам цієї клопіткої справи, в яких уміщувалися найкращі знімки авторів зі всіх куточків срібної землі, – і давши схвальну оцінку кількох моїх робіт, що потрапили до нього при підготовці чергового видання, запропонував вступити до очолюваної ним Спілки фотохудожників Закарпаття. Для мене це була велика честь, – каже співрозмовник.
І почалося – участь у міжнародних фотосалонах, таких країн, як Польща, Угорщина, Німеччина, Фінляндія, Боснія та Герцеговина, Словенія, Аргентина, Чехія, Чорногорія, Словаччина, Сербія, Румунія, Бельгія, Франція, Туреччина, Китай, Об’єднані Арабські Емірати, Сполучені Штати Америки і, звичайно, Україна. Загалом роботи фотомайстра були представлені на міжнародних фотосалонах більше 65 разів.
Грамоти, дипломи, нагороди, котрі зміг вибороти, беручи участь у конкурсах, що проводилися в Україні і не тільки: зокрема, три золоті, одна срібна, одна бронзова медаль та інші, що їх здобув, виставляючи роботи за кордоном, принесли Миколі Поцку міжнародне визнання та заслужену любов усіх поціновувачів його таланту. Скільки таких здобутків було впродовж його творчої діяльності, зараз сказати важко (не всі відзнаки, якими удостоєний, тримав у руках). Але саме любов рідних є для Миколи Поцка найбільшою його життєвою перемогою. Те, що його цінують і поважають, – не порожні слова. Аби переконатися в цьому, достатньо почитати відгуки відвідувачів персональних виставок фотохудожника:
«Приємно вражений побаченим. Високий професіоналізм, помножений на любов до рідного краю, робить ваші світлини неповторною гамою відчуттів, що наповнюють серце і душу гордістю за людину-творця». М. Ю Ловга.
«…Фотоапарат дав йому змогу зафіксувати враження побаченого. Бачити красу рідного краю в різні пори року, в ясний день, чи грозові дощі, – це Божий дар.
У кожному фото відбито емоції, душу, глибину кольорів та іскорку серця самого автора.
Цей Божий дар, дорогий Коля, бажаємо пронести через усе своє життя, досягти небувалих мистецьких вершин. А вершина творчості – це талант широї душі та наполегливості, праці.
Нехай доля буде щедрою, наповнює серце та душу творчим натхненням, шаною і прихильністю глядацьких симпаній. Здоров’я міцного, сімейного щастя та Божої благодаті». Сім’я І. Митровці із Довгого.
«Так мало в нашому житті щирості, духовності. Тому ця виставка для мене – ковток свіжого повітря. Безперечно, Микола Поцко – майстер. Його роботи вражають, адже в них відображені людські долі, що потрапили в об’єктив фотохудожника. Ця виставка дає можливість подорожувати в часі, побачити, яким було наше місто 25-30 років тому. Пейзажі – це справжнє диво! Така краса довкола нас і помічаєш її тільки зараз, коли раптом перехоплює подих біля авторських художніх світлин. Я глянула на світ очима художника від Бога Миколи Поцка і … світ мені сподобався».
Мар’яна Мигович с. Дусино.
(із персональної фотовиставки. Липень 2011р).
Читаючи сповнені щирості, захвату, ліризму рядки, розумієш – заради таких відгуків варто творити світлини, в яких з легкої руки майстра відображається життя.
Микола Поцко зізнається – найкращий його знімок ще попереду і запрошує всіх відвідати персональну фотовиставку «Назустріч самому життю: мій край, мої земляки, моя душа», приурочену до 60-літнього ювілею фотохудожника, ну, а я, вітаючи митця з іменинами, хочу сказати «Многая вам літ!».