Важко і небезпечно писати про людину, високо-кваліфікованого митця, чиє добре ім’я завжди на вустах у вдячних відвідувачів фотосалона „Сюзанна”, що в самому, образно кажучи, серці Сваляви. Чому важко? Бо про нього написано так докладно і в такій кількості, що й добрий кінь не потягне. Чому небезпечно? Ляпнеш щось не так, щось таке, з чим ніхто і ніколи не погодиться, і тобі, вважай, капець, тебе щонайменше засміють, не взявши до уваги твоїх вчорашніх заслуг. Звичайно, важко чи небезпечно, а написати про фотомитця треба, бо хто, як не він, увіковічив на своїх талановитих світлинах нестримну течію минулого року, не дав канути в річці забуття тим прекрасним миттєвостям, що супроводжували 2013-й.
Читаю чернетки про фотохудожника Миколу Поцка і сам собі щиро дивуюся: яка сухість у рядках, необтесаність думки, кострубатість і розпорошеність. А він заслуговує на щось чисте і світле, сонячне. Адже і сам він ніби сонячний, сонячно (при зустрічі) всміхнеться, сонячно висловить своє захоплення тим, повз що більшість із нас пройде мимо, не відчувши в душі ані найменшого щему. Він – фотохудожник! І цим сказано все. А може, й не все. Може, залишився той останній стільник, де про Миколу Геор-гійовича є щось таке, про що ніхто й ніколи не говорив. Може…
Дуже не хочеться бути однотипним, тим паче, щодо неординарної людини, якою є Микола Поцко. Ну, що, наприклад, почерпне потенційний читач з таких рядків, як „Протягом минулого року фотохудожник Спілки крайових фотохудожників Микола Поцко брав активну участь у дванадцяти фотовиставках”. Та так і першачок напише. Вважаю, будь-яку інформацію про життя в цілому і митця зокрема, яким є фотохудожник Поцко, слід подавати соковито, правдиво, маючи за істину не сухі факти, а живі почуття. Вважаю, що перелік тих міст, де проводились фотовиставки за участі нашого митця, мало кого цікавить. Більшість хоче знати, що виніс звідти, чим збагатився кожен з учасників того чи іншого фотофоруму. Те саме цікавить і мене, бо для мене Берлін чи, скажімо, Угорщина – це щось далеке. Можливо, Богом обдарований фотохудожник Микола Поцко зі мною не погодиться. Але це вже інша тема.
Сидимо, розмовляємо… Розмова в’яжеться, згадується легко з якоюсь внут-рішньою теплотою, невимушеністю, і все це чітко читається в натренованих до абсолютизму очах фотохудожника Миколи Поцка. Чому натренованих? Тож інакше й бути не може, адже він фотомайстер, що прирівнюється до снайпера. До речі, митець, про якого йде мова, торік був учасником двох міжнародних фотопленерів – у Словаччині (м. Руженберек) та Польщі (м. Кросно).
Аналогічні два фотопленери відбулися і в нашому краї. Один з них – на мальовничій Міжгірщині, другий – на Виноградівщині. Учасниками його були фотомайстри із уже згадуваних сусідніх країн, а також Угорщини. Словом, „и долго щелкал фотоаппарат”, але не лакея-фоторепортера, а справжніх майстрів своєї справи, в тому числі і Миколи Поцка.
Після цих слів хотів поставити крапку і таким чином завершити свій допис про знаного в краї фотохудожника. Але вчасно передумав. Рано! Адже один у полі не воїн. До чого веду і що хочу сказати. А скажу вам те, що в Миколи Георгійовича є багато гарних друзів, колег, професіоналів своєї справи, одержимих неповторністю миті. Серед них не гріх назвати голову Спілки фотохудожників Закарпаття Володимира Ньорбу, члена цієї спілки Віталія Фенинця, молодого, талановитого фотографа Олексія Шебедяка, завжди впевненого в собі і своїх творчих можливостях Ярослава Макару та багатьох інших. Було б, мабуть, несправедливо не згадати праву руку Миколи Поцка – його невістку, привітну жінку і уважного фотографа Єлизавету Поцко. Коли Микола Георгійович з якихось причин відсутній (корпоратив, вечірка, день випускника, весілля, а чи чергова вилазка на природу), вся робота в фотосалоні „Сюзанна” лягає на її тендітні плечі.
Витяг з періодики
…Приваблювали сюжети фоторобіт нашого земляка, власника фотосалона „Сюзанна”, що у Сваляві, Миколи Поцка. Це і „Симфонія лісу”, і „З верха на верх”, „Хатинки-писанки”, „Під Бескид-горою” тощо. Автор кохається на сюжетах рідного краю, вміло підмічає найбільш яскраві, характерні моменти, розгортає думку, змушує глядача співпереживати з ним, милуватися тим, що йому дороге і що передається у спадок лише з материним молоком.
(15 травня 2010 р.).
Висококваліфікований фотограф Микола Поцко заявив про себе і як телеоператор, і як режисер документальних фільмів про нашу народну обрядовість, традиції, звичаї тощо.
(23 листопада 2013 р.).
Шановний Миколо Георгійовичу, друже!
Снайперського тобі ока, золотого кадру та довгих літ життя.
Іван ФОТУЛ
На знімках: фотомитець М.ПОЦКО;
міжнародний фотопленер в Ліптові;
учасники міжнародного пленера в Словаччині
М.ПОЦКО, В.НЬОРБА, О.ШЕБЕДЯК, Я.МАКАРА.;
Газета „Вісті Свалявщини” від 01 лютого 2014 р.